Кіно і Львів

Першим, хто винайшов прототип сучасного кіно, був Томас Едісон. Він та його співробітники знайшли спосіб поєднати раніше винайдений Едісоном фонограф із пристроєм, що прокручував плівку з кадрами, і створював рухоме зображення. Коли Едісон повернувся із чергового відрядження, його головний помічник Діксон показав роботу вдосконаленого кінематофона. Комерційна демонстрація «кінетографа», як його назвав сам Едісон, відбулася у квітні 1894 року в Нью-Йорку.

Не минуло і двох років, як кінетограф був продемонстрований у Львові. Це відбувалося з 13 вересня до 10 жовтня 1896 року у пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа) в фотоательє «Рембрандт». Приблизно можемо здогадатися і про сюжети кінострічок. Це могли бути надзвичайно короткометражні (як на наш час) фільми «Влучна стрільба полковника Коді (Буффало Білл)», «Техаські ковбої, які кидають лассо», «Вальтер і Славін, великий і малий клоуни», чи «Волоцюга Джон Вільсон». Тобто, стрічки, створенні у кінопавільйоні самого Едісона. Виходить, що не тільки голос, але й рух може бути зафіксований навічно! Тоді це здавалося чудом. Але кінетограф мав один недолік. І він був настільки суттєвим, що завадив Едісонові стати піонером кінематографа. Для того, аби побачити фільм, глядач був змушений зазирати через спеціальну лінзу в апарат. Відтак не виникало ефекту присутності глядача у фільмовому дійстві.

До І Світової війни для кінотеатрів у Львові було пристосовано понад 20 залів у різних місцях. Тоді був упоряджений і кінотеатр «Коперник». Особливо виділяємо його через те, що це – єдиний у Львові кінотеатр котрий і досі не змінив своєї первісної назви. Свій поважний вік «Коперник» веде з 1908 року. Принаймні так записано у «Книзі рекордів України». Це найстаріший з діючих в Україні кінотеатрів. Принагідно подаємо первісні назви деяких інших кінотеатрів. «Корзо» – тепер ім. Т. Шевченка, «Саsino» – тепер «Дніпро», «Empire» – тепер «Спартак», «Рай» – тепер ім. Л. Українки, «Адрія» – тепер «Кінотеатр ім. Б. Хмельницького».

Невдовзі після перших кіносеансів у Львові почали знімати і власні фільми, переважно хронікальні. Такі, як «У львівській кав’ярні» (1897 рік), «Відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу у Львові» (1904 рік), «Велика пожежа на нафтарні у Дрогобичі» (1912 рік), чи «Урочистості з нагоди ювілею 15 полку піхоти у Львові» (1913 рік).

Під час І Світової війни львівські кінотеатри долучилися до доброчинної діяльності. Деякі з них навіть взяли собі назви: «Кінотеатр Червоного Хреста», «Народний кінотеатр Червоного Хреста», або «Кінотеатр воєнної кухні».

До речі, до створення фільму про Кінг-Конга у якійсь мірі причетний і Л

ьвів. Адже один з його авторів, майор Фаунт Лерой командував американською ескадрильєю у небі над Львовом під час українсько-польської, а пізніше польсько-радянської війни у 1918-1920 роках. Досить швидко у міжвоєнний період були оцінені й можливості кіно, як засобу реклами. Наприклад рекламна агенція «Фама», якою керував Роман Шухевич (пізніше головнокомандувач УПА), уславилася своїми рекламними слайдами. Їх показували на початку кіносеансу. На власну кіно індустрію Львів так і не спромігся. Хоч і були досить вдалі спроби студій «Фото-Фільм» та «Соня-фільм» (власниця Софія Куликівна). Зате кінокритика у Львові процвітала. Мабуть, цьому сприяла звичка львів’ян дивитися на все трохи іронічно, з примруженим оком. Український журнал «Кіно» та польський «Огляд кіно, театру, радіо» розходилися гігантськими, як на той час тиражами по всій Польщі. Дотепною була і реклама кінотеатрів. Хто не пам’ятає начебто вуличної, а насправді рекламної довоєнної пісеньки про кіно (з перерахуванням найвідоміших кінотеатрів) «Сенсація, бо кіно гра!» Мабуть, це і був час найбільшого розквіту львівських кінотеатрів.

Джерело: фотографії старого Львова